Збірка східної зброї у колекції Львівського історичного музею
Колекція зброї Львівського історичного музею нараховує понад 4,5 тис. зразків холодної і вогнепальної зброї та захисного озброєння більш як 30 країн світу. Значне місце в ній займає зброя Сходу, зокрема Туреччини, Ірану, арабських країн. Частина її експонується в Музеї-Арсеналі. В основному це коротко- та довгоклинкова холодна зброя. Характерною рисою близькосхідної холодної зброї є вигнутий клинок, який дає можливість найбільш ефективного використання зброї при порівняно невеликій затраті енергії. Це, до певної міри, пояснює домінування у даних кліматичних умовах шаблі та такого специфічного виду зброї, як ятаган, оскільки використання важкої зброї типу меча є обтяжливим. Вперше із шаблею європейці зіткнулись під час хрестових походів. Важка рицарська кіннота, озброєна мечами, не могла ефективно суперничати з легкоозброєною стрімкою східною кіннотою. Захисне озброєння східного воїна складалося з порівняно легкої кольчуги і невеликого шолома-мисюрки. Легкі швидкі коні давали можливість швидкого здійснення тактичного маневру. Дії східної кінноти були розраховані на швидкість, так само, як і дія шаблею, яка не вимагала значного фізичного зусилля, але давала можливість досягти ефекту, майже неможливого для меча. Відома розповідь про змагання між султаном Салах-ад-Діном і королем Ричардом Лев’яче Серце. Король ударом меча розрубав залізний брусок. А султан підкинув вгору шовкову хустку і шаблею розрубав її в повітрі. У ХІХ ст. шабля надходить на озброєння армій практично всіх країн Європи. Найраніше вона була прийнята в Угорщині, Польщі та Україні – тобто в країнах, які мали практично безперервний бойовий контакт з військом Туреччини. Серед східних шабель, представлених в експозиції Музею–Арсеналу, особливий інтерес у відвідувачів викликає зуаль-факар – шабля з подвійним клинком, наслідування шаблі пророка Магомета. Усі чотири площини зуаль-факара вкриті витравленими текстами з Корану. Руків’я, на жаль, не збереглося, тому її можна атрибутувати дуже приблизно як виготовлену у Ірані в XVIII ст., написи виконані ймовірно пізніше у Північній Африці. Прагнення посилення вражаючих властивостей шаблі призвело до виникнення такого типу як шабля-кончар. Її вістря оформлене у вигляді граненого багнета і розраховане на пробивання кольчуги колючим ударом. Цікавим зразком є турецький пернач ХVІІ ст. Повністю виготовлений із заліза, вагою декілька кілограмів, з вирізаними зубцями перами – лише один його вигляд вселяє острах. Серед турецької зброї особливе місце посідає ятаган — універсальна зброя з подвійно вигнутим клинком, загостреним з внутрішнього боку. Ним можна рубати як мечем, наносити рубано-різані рани як шаблею, колоти як кинджалом, підрізати як серпом. Центр удару винесений вперед-вгору, що значно збільшує силу удару при невеликій вазі самого ятагана. Ефес ятагана має особливу форму – хрестовина відсутня, а руків’я має вигляд кістки з роздвоєною головкою. За легендою, берберські племена як матеріал до руків’я клинкової зброї використовували саме гомілкові кістки тварин. З часом це стало традицією, але тільки для ятаганів. У ХІХ ст. у деяких європейських арміях був прийнятий на озброєння багнет, клинок якого мав форму ятаганного, оскільки опущений вниз від осі каналу ствола клинок не перешкоджав дульному заряджанню вогнепальної зброї. Особливе значення мав матеріал, з якого виготовлялась східна холодна зброя — литий булат і зварний булат (дамаська сталь). Виробництво цієї сталі (вона за технічними характеристиками знаходиться ближче до композитних матеріалів) розгадане в Європі лише в ХІХ ст. Причому велику роль у цьому відіграв відомий російський вчений П. П. Аносов. Зварний булат переважав у Туреччині і на Арабському Сході, а литий – в Ірані та Індії. В експозиції представлений іранський чекан – табар-загнол, єдиний експонат у колекції ЛІМ, виготовлений з литого булату. Близьку до зварного булату сталь (за способом виготовлення, за технічними параметрами вона наближалась до литого булату) виготовляли також у Японії, де це виробництво було оточене великою пошаною і носило характер ритуального дійства. Серед іранської зброї з експозиції Музею-Арсеналу варто виокремити два списи особистої охорони іранських шахів. Кожен спис — подвійний: у ратище вгвинчувався ще один, менший, який, в разі потреби, можна було швидко від’єднати. Таким чином охоронець міг використовувати або один довгий спис, або два коротких, зокрема як метальну зброю. Крім того, така конструкція полегшувала транспортування зброї. У розвитку вогнепальної зброї Європа випереджала Схід, де дуже довго зберігались архаїчні типи й форми рушничних замків. У колекції ЛІМ знаходяться зразки т. зв. яничарок — важких рушниць, які перебували спочатку на озброєнні яничарів («йені чері» – «нове військо») – турецької піхоти, у яких були запозичені Польщею та Україною. Незважаючи на архаїку конструкції, яничарки вигідно відрізнялись високими показниками влучності стрільби. Для виготовлення стволів використовували зварний булат, оскільки він мав високий спротив на розрив. Захисне озброєння Сходу завжди було легшим за аналогічні західні зразки. Переважно це кольчуги, часто у поєднанні з елементами пластинчастого захисту. Акцент робився на рухомості і зручності у користуванні, часто на шкоду захисним властивостям, тоді як європейський підхід був протилежним. Необхідно зауважити, що східна зброя, зокрема холодна, відзначається багатим декором. В оздобленні зброї вживалися різні технічні прийоми: інкрустування, різьблення, карбування, травлення, а особливо насічка золотом або сріблом. В оздобленні переважають орнаментальні мотиви. Також широко вживалися тексти з Корану. Крім дорогоцінних металів, для декору зброї широко застосовувалося коштовне і напівкоштовне каміння, серед якого особливо широко вживалася бірюза. Отже, з огляду на вищесказане можна підсумувати, що збірка зброї ЛІМ досить яскраво і повно представляє такий багатогранний феномен культури і мистецтва Сходу, яким є східна зброя і захисне озброєння.
